зашибастість

тут, окрім усякої поточної фіґні, публікується текст "Ноосфера і Василь". от по мірі того, як я його набираю, перероблюю - так і будете читати. якщо підкажете щось корисне - дякуватиму. поки що викладається перша частина - гіпертекстова. вона складає приблизно половину твору.
все набране - у зворотньому порядку - за тегом

ну ось, шановні читачі, гіпертекст і закінчився. далі пішла суцільна проза: друга частина. а далі там буде ще текст у формі телесценаріїв. не знаю, чи варто ту суцільну прозу викладати тут же ж? чи буде хтось її читати? так що під катом лише перші її абзаци.

 

( друга частина )

26.

Ось тоді вони вперше заговорили не тільки про себе. Як цяя дівка зуміла бачити те саме, що й Василь?

-         А я до останнього часу була переконана, що це все - ти, що це все – не в світі, а тільки в твоїй душі.

-         Думаєш, мою душу легше побачити, ніж Ноосферу?

-         Ну так я ж люблю тебе! – розсміялася дівка.

Вони вже навіть побудували план, щоби влитися в якусь релігійну громаду, і щоби всі їх там полюбили і стали такі, як вони.

кандидат наук із соціальних комунікацій :)

всім дякую :)

25.

Того вечора Ноосфера скидалася на грозову хмару. І Василеві потяглися в голову думки про вічне. Він думав: якщо Ноосфера живе і розвивається – то невже колись вона і помре? Як розпізнати пухлини злоякісних образів, які все би могли затиснути?

Картина страшно схожа на Страшний суд. Але ж простих людей пробачають. Виходить, судитимуть людства.

А у вашого людства яка була Ноосфера? Ви встигли з її зерна виплекати пишну крону, міцне коріння? Нам усім дали однакові зерна, і в них були однакові гени. Любов і тепло були в них закладені, наче та форма листя. Тю, чуваки, та ви ж провтикали колесо! Це така кругла штука, у нас навіть в образі кожної собаки міститься по колесу…

Василеві здавалося, що він житиме щонайменше доти, доки житиме Ноосфера. Він побіг обійматися з дівкою, щоб разом із нею чекати, що ж то буде.

24.

А вже цього вечора, повернувшись додому, Василь застав свою дівку за тим, як вона злягалася з інкубом. Як з'ясувалося після першого ж удару, той не вмів навіть говорити: його собі намріяла тринадцятилітньою одна нинішня киргизька телеведуча.

Його плечі тремтіли, його чорне волосся підмітало їй щоки, воно було таке саме, як в неї – розкидане по простирадлу. Ошаленілий від Василевої коханої, він був готовий волокти її напролом, поки стане сили.

Василь кинув його у вікно і сів, чорнохмурий, біля зрадниці.

Мовчали.

-         Але ж це все одно, що порунху дивитися, Васильчику. Ну ти ж теж…

-         Ні, це не те саме! – заревів Василь, - кількасот років тому тебе би просто спалили на вогнищі за таке!

-         Ну це ж те саме, що мастурбація. Ну ти ж теж… Ну, він - як програма…

-         Ее, ні, програма – це інформація! А від цього можна чекати чого хочеш. Він – живий..!

-         Так що, я можу від нього навіть завагітніти?
Василь на мить забув про злість: це було цікаве питання, над яким він уже міркував.

-         Нє, як би там не було, але хоч нам дітей дає Господь, але ж вони все одно утворюються з яйцеклітини та сперматозоїда! Так само, як світ. Він же ж теж сотворений Деміургом, але ж так само пережив і Великий Вибух, і амінокислотний коктейль… Так що можеш не хвилюватися за дітей. І взагалі – не заговорюй мені зуби! – Василь знову розлютився, підійшов і вмазав коханій ляпаса.

23.

Василеві 12 років. Стара хата, ще дід був живий. Хлопець добирається до закутків, у які раніше не залазив. Під заставленим столом на веранді – злегка обгоріла, розсохла шухляда, від якоїсь загиблої меблі. Там кілька інструментів, шурупи, деталі старого приймача зі слідами багаторазового перепаювання.

Весь світ його загиблого дядька розвіявся. А цей шматок в окремій шухляді зберігся. Іще там зберігся згорток. "Рабочая газета", 1983 р. Це Василеві рік був. Усередині – важкий іржавий наган…

Обережно розпитував у батьків, але вони, здається, шухляди й не перебирали. Вона взагалі знали дуже мало про останні дядькові роки.

Василь – 20 років. Порпаючись у шафі, знаходить стару коробку з мозаїкою. І в ній чотирма наявними кольорами викладено Тризуб.

Василь згадує той короткий часовий проміжок, коли ще бавився мозаїкою, але вже по-дитячому фанатично полюбив Україну.

26 років. Так само затамувавшись, Василь перебирає закутки того, з чого він у різні роки складався. Вглядаєшся – і впізнаєш у плутанині забуті назви вулиць і краєвиди.

Урицького давно вже називається П’ятницькою. А видиво – з тих часів, коли, тринадцятилітній, їздив містом і досліджував. Дуже пишався: ніхто у класі не уявляв, де знаходиться вул. Мічуріна. А вона ж – у самому центрі.

Так само майже згинуло знання тих часів, коли вчився два роки на географічному. Лишилося тільки тут. Василевий світ не лише виростав і розвивався. Інколи – мінявся до невпізнаности, можна сказати – окуклювався.

22.

В Ноосфері – відплив. Її блискуча ідейна плоть відступає і скулюється, оголюючи на барвистому самоцвітному піску майже злизані візерунки, кістяки вигадок, що не втрималися купи, мушлі застиглих донині невчасних образів, а прибій полоще міріади ікринок, спор чогось іще не народженого.

Коли відплив – світ вигадує менше нового, але більше трапляється на очі давніх зародків. Це – час розвитку, а не зачаття.

В атмосфері бувають вітри щоденні, бувають – щорічні. Вулканічні цикли тягнуться століттями. Ноосферні припливи іще два століття тому мали набагато меншу частоту, і більшу силу. Зараз вони шурують по кілька разів на рік. А, може, колись загубляться серед звичайних хвиль.

"Оце, типу, і називають постмодерном", - відзначив Василь.

А дівка додала: "Ага, а потім частота відпливів потрапить у резонанс із частотою обертання в гробу Зігмунда Фрейда, і світові настане повний капєц".
 

21.

І сам постійно придумував щось нове.

Розповів Ноосфері, що їхні перші за ніч пестощі – подібні до весняного буйства.

В суцільному їх потоці годі розібрати відтінки. Кохання на початку ночі – нестримне і невиважене.

Натомість, під ранок втомлені солодкі рухи смакуються, немов осінні плоди, кожен дивує несподіваною повнотою, терпкий і водночас не схожий на інші, немов сорти яблук.

почалося з того, що вчора, як їхали ми з Марком вєліком до садочка та на роботу, перед Індустріальним мостом у нас спустило колесо.
біля того мосту я причепив його й поїхали маршруткою. Повернутися зміг тільки близько 16-ї й побачив на тому місці перекушений великими обценьками дріт з замком.
зателефонував 02 тільки коли повернувся на роботу. диспетчер сказала, що я даремно їхав на роботу, мені треба вертатися на місце події і звідти викликати патруль.
а потім запитала, де я працюю. коли відповів - одразу змінила тактику, попросила почекати на дроті. по телефону все зафіксувала і передала в райвідділ.
спочатку в шевченківський, звідти зателефонували і уточнили, з якого боку моста стояв вєлік. з'ясувалося, що з боку Солом'янського району.
забравши Марка, поперлися в райвідділ. там черговий сказав, що один із дільничних затримав цигана з чорним вєліком. треба їхати на Ванди Василевської опізнавати.
поки ми чекали патрульну машину, Марко роздивлявся бандитів, і тих, що на фотороботах, і справжніх - наприклад, затриманого за те, що крали ланцюжка з вдупєль п'яної чувіхи (злодій виглядав пристойніше за неї).
патруль посадив нас на заднє сидіння бобіка. це були люди, оспівані Скрипкою в пісні "Каліфорнія". однак вперше довелося побачити їх з позитивного боку. вони справді якісь такі перейняті народним благом, і до простих людей ставляться з повагою :)
циган сидів навпочіпки біля стіни і мого велосипеда. дільничний в той час складав протокол зі слів бабусі, якій сусід травмував руку і нецензурно обізвав.
"о, привіт, клеєнюх!" - вигукнув патрульщик. всю цю наволоч він, як і належить знав в обличчя. а циган спитав у мене "шо, твой велосипед, начальник?"
"він каже, що не крав, що йому дали потримати", - засміявся дільничний. "та не бреши, циган, ти ж мене знаєш!" - вигукнув патрульний. в цей час Марко постійно погрожував циганові пальцем.
але дільничний додав, що він справді бачив, як вони удвох тягли велосипед з якимось малолєткою.
а коли отримав із райвідділу сигнал по моєму зверненню - то наздогнав їх, але там був уже тільки циган, який продавав вєлік таємничому Бібі.
"а шо ж за малолєтка?" - розпитував патрульний. "ну з нами, теж на клеї", - казав циган.
"а де, з вами на трубі ночує, чи в шахтах, чи де?" - "нє, він з Борщаговки приїжджає". патрульний згадав такого хлопця. вони вирішили їхати в "рисовальню".
"хай циган сам зайде, і викличе Бібу. і Біба хай все розкаже", - порадив дільничний. поки ми писали протокол, вони повернулися. "не було там Біби, тільки старики сидять дихають", - прозвітував циган.
його вирішили відправили "в бомжатнік, на ремонт". "так шо, начальнік, атпускаєш мєня?" - спитав у мене злодій. "циган, заткнись", - обірвав патрульний.
крадії навіть накачали колесо. але зняли з рами маркове сідло. хлопцеві не було як їхати, а пішки від Політєха на лепсе увечері він би не дійшов.
я виламав дошку, і поклав упоперек рами. так поїхали, але ця конструкція постійно з'їжджала. вже на індустріальному мості маркова нога потрапила в колесо.
одразу зупинилася мама з двома дівчатками, а ззаду - таксист, в якого четверо дітей. запхали вєлік у багажник, і поперли в Охмадит.
там зробили знімок, і лікар сказав, що тріщинка. хоча Марко скаржився лише на зідрану шкіру, а коли вона затихла - заспокоївся. навіть на знімку її не видно, але лікар визначив її по зміщенню.
може, він перестрахувався. але Маркові тепер три тижні у гіпсі. він дуже носиться зі своєю ногою, і майже хвалиться Петьці.

21.

Юродивуватий демон сидів на паперті якогось приблудного світу, який саме намилилися пізнавати Василь із дівкою. Коло цього старця котувалося кількадесят котів.

- Товариші! Я знаю! – вигукнув він, - Ви хочете відчути все на світі! Дайте копійку на молоко оцим дармоїдам – і я розповім вам щось із власного досвіду! – він кивнув бородою у бік котів, і миттю один із них дзеркально перетворився: біле ліве вухо стало чорним, а чорне – білим, і вилинялий бік теж одмінився, - Бачите?! Бачите, що робиться? От я вам тоді розповім!

Василь усміхнувся у вуса, які пару тижнів тому відростив. І намацав у кишені п’ятірку.

- Товариші! Я був такий самий як ви! І бачите, на що я тепер перетворився? Я хотів осягнути весь світ, порахувати, куди яка його частинка сунеться.

- Оцей світ?

- А то який же? Я рахував частинки, а коли до нашого світу понаїхали люди – довелося рахувати іще й їхні світи, всю цю, як ти кажеш, Ноосферу. Добре, що я демон, а не людина. Я всі свої здібності, всі думки зібрав. Товариші, ви тільки уявіть! Кожну річ, кожне явище треба рахувати мільйони, а то й мільярди разів – бо ви їх не можете уявляти однаково, у кожного свій образ. От же ж для всіх село називається "ПідлІсне", а для одного нелюда, який того села ніколи й не бачив, тільки табличку на дорозі – але для нього воно "ПІдлісне"… Ви прикиньте, із образів складаються явища, і з них же складаються світи. І, без урахування кожного світу, навіть траєкторію найголімішої пилинки не порахуєш. А Книгу доль так просто ж не дадуть почитати… Перевіряють – чого, для чого…

Але я все одно все порахував! Довелося зробити сотні тисяч модельних калейдоскопів, але врешті я знав, про що Умберто Еко буде думати перед смертю. Я вже майже дійшов до кінця світу. Визначив, якою нотою буде звучати сурма п’ятого янгола… Аж тут поприбивались оці…

Він цикнув на смугасту котину, яка вирішила об нього потертись, У неї колір очей раптом став вогненно жовтим, а ще змінився темперамент: засичала, і шубу здибила.

- Бачите, тепер хоч не балакай з вами. Всі обрахунки котам під хвіст. Звідки я знаю, може, ви вже не збираєтеся більше нічого відчувати?

- Збираємося, збираємося! – запевнила дівка.

- А дарма. Бо прийде таке одоробло, ні з того ні з сього стане з кішки котом, колір поміняє, чи дохлим прикинеться… І рахуйте все заново…

- Так а ми ж рахувати типу і не цейво… Ми так, пережити, побачити… - ніби виправдовувався Василь.

- Ну шо я вам кажу, - махнув демон, тяжко підвівся і погнав котів углиб свого детермінованого світу.

Оселедець by jul4isko 

20.

Померти в Ноосфері нереально: живі люди сюди не потрапляють, тут лишаються тільки їхні світи. А персонажі живуть, живуть…

Правда, можуть, хіба що, загубитися за крам світу. Дехто так і робить. Правда, туди хрін потрапиш. Бо у сфери країв, як відомо, немає. Навіть у Ноосфери. Але Василь із дівкою якось його розшукали.

Ну шо, берег, як берег, тільки якщо себе накручувати, то тоді уявляєш, що так, там нема ніяких атлантид, ніяких америк, що так якщо далеко заплисти, то назад можна й не повернутися, наш світ у цьому океані геть мацюпенький, промахнутися легко.

Василева дівка, правда, дивилася туди спокушено. Але Господа спокушати не наважилася. Так що просто покупалися голяка, далеко не запливали, бо геть уже боялися, що підхопить якась прибацана течія.

"А шоб я був здоровий!" – сказав Василь, вийшовши з води і радісно витираючись.

19.

І тут Василь зрозумів, чому раніше створення світів у нього виходило так по-дебільному. Прикол в тому, що він починав цю справу з кольору неба, річок та піску. Після цього лишались бездарні каркаси світів, на які в Ноосфері натикався, немов на орбітальне сміття.

А розумні творці спершу відділяють світло від темряви, а цицю від протягу з кватирки. І далі цей зародок світу, який містить різницю потенціалів, можна навіть уже й не чіпати. На межі стихій шурують звихрення, всякі барокові візерунки, мембрану пронизують блискавки. Але краще, звісно, трошки посприяти, і дати немовляті цяцю. Що завгодно, хоч молоток. Колись у дворі Василеві казали, як хотіли похвалити: "Молоток. Виростеш – кувалдой будеш". Такі і починають мікроскопами цвяхи забивати, як писали Стругацькі.

Ото таким чином, за образом і подобою приватного світу, починалась колись і Ноосфера. Василь навіть слово колись чув таке: ноосферогенез.

18.

Василь із дівкою застигли на порозі такого світу, шо капєц. Власне, тут і порогу не було, хоча він у кожному світі буває. Нічого, просто геть нічого! Людина деградувала настільки, вирішив Василь, що не відчувала вже майже нічого. Тільки холодно, незатишно. Якось неоднорідно. Тісно. І один беззаперечний зовнішній об’єкт, який час від часу з’являється, і все наливається теплом. Чи це якийсь наркоман?

"А давай його якось цейво… спробуємо порозвивати?" – запропонувала дівка.

Тільки що ж ти тут порозвиваєш, це ж не інтернет, щоб коменти писати. Коли на вашому автопортреті домальовують вуса, то у вас може нічого ніде й не вирости.

Треба було спіймати ідею, яку цей небога саме вигадував. І тоді вигадати її з ним разом. Але хіба він іще спроможний?

Коротше, з’ясувалося, що так. Він вигадав собі, здається, вождя. Чи той чувакові примарився, чи як, але в проміжках між теплими "приходами" щось його підривало і сповнювало ентузіазмом.

Василь вигадував вождя доброго і всесильного. Вождя, який любить розумних і кмітливих, а дегенератів не любить ні разу. Вождя, який хоче людського розуміння. Справжнього тата.

Коротше, сім’ї небоги те все, мабуть пішло на користь. Бо дівка довго сміялася, коли почула, що до теплих, смачних, давно забутих радостей прилипла багато разів кимось вимовлена назва: циця.

Одним словом, головне, що Василь зрозумів: кожен світ колись розвивався отак із немовлячого.

Спілка письменників: скільки вкрадено?
моя статейка на УП на тему актуального конфлікту

17.

Достатньо на чверть румба змінити курс – і ти припливеш уже в іншу Атлантиду. Їх купа всяких різних, яких тільки напридумали. І живе в них, якщо чесно, купа всякого наброду. До Василевої дівки, наприклад, почав приставати невимовний красень, який казав:

- Атлантида – це просто звалище спокус! Погляньте, які тут люди! Адже ми не винуваті, що нас вигадали! Тому ми шукаємо насолод, і нічого не соромимось!

А дівка його слухала, ніби чаморна. Їй досі здавалося, що то все – чисто василевий, а не світовий світ, і тому всьому в ньому вірила, як Василю. А красень-негідник звертався тільки до неї:

- Я покажу тобі криваву насолоду, - затяг їх до вузької вулички, аж тут перед носом у Василя впала важка дерев’яна брама, а з-за будинків почувся гуркіт іще однієї. За мить чувак витяг василеву дівку до одного з навислих вікон, а до самого Василя стрибками наближався страшний атлантичний бегемот…

Тоді хлопець пощипав себе сильно, а дівку відволік холодною водою на голову. Забути про Ноосферу, виявляється, так легко…

Тільки так і не зрозумів Василь, чи справді Атлантида накрилася через хтивість, чи це в ній уже чисто ноосферний ефект, оці вигадані покидьки.

Борхес придумав мову, в якій одне слово позначає одразу кілька відчуттів. наприклад, теплої води, плюскоту хвиль і сонця на заході, що світить в обличчя пловця.
одне з таких вражень згадав сьогодні: холодний, місцями вологий пісок і запах котячої каки. виходить, багато років не грався в піску навесні, але пам'ятав.
яким словом це назвати?

от придумв я цю тему, про зв'язок між янголами та фізикою. типу ця кількість може бути однією з фундаментальних констант світобудови. і пішов шукати подробиці для майбутнього есея. і знайшов, що цю тему вже розвинув до мене диякон Андрій Кураєв :) Ноосфера рулить.
Вопрос об ангелах на кончике иглы не так смешон, как кажется церквеборцам. Кончик иглы - это минимум пространства; в пределе это математическая точка. Ангел, согласно средневековому бо­гословию, - существо бестелесное. То есть в пространственном конти­нууме его присутствие можно рассматривать как абсолютный ноль. Следовательно, вопрос о том, сколько ангелов умещается на кончике иглы, в математической точке, есть вопрос о соотношении предельно малой, но все же реальной величины, и нуля. Это начало дифференци­ального исчисления: может ли величина, бесконечно стремящаяся к нулю, достигнуть своей цели, и в чем различие между нулевым значе­нием и функцией, стремящейся к нулю. Весьма многие научные про­блемы, прежде чем они были сформулированы и решены на собственно научном (прежде всего математическом) языке, первоначально форму­лировались в лоне философии. Вопрос об ангелах и игле - один из таких вопросов. Издеваться над ним - все равно что издеваться над атомизмом Демокрита.